Нещодавно в українській столиці пройшла чергова виставка українського генія живопису Івана Марчука, всесвітньо визнанного художника, який потрапив до світового переліку ста видатних пейнтерів сучасності. У рамках виставки розігрувалася можливість випити келих вина із автором дивовижних робіт, світ котрих заворожує, затягує і цілковито поглинає глядача. Комусь пощастило!
Хочеться зупинитися на серії робіт, що фіксують покинуті хати українських сіл.. От що примусило особисто мене спинитись і, як то кажуть, перехоплюючи подих, наважитись згадати те, що приховував від себе роками або ж просто намагався не звертати уваги, аби не відволікатись, не втрачати вправної (як нам часто та примарно здається) стійки бійця, налаштованого на дію — дитячі мрії, біль втрати, сум і розчарування першиї життєвих невдач, світло і політ осяйної перемоги над собою в досягненнях і фантазіях..
І щемить під серцем від цих полотен.. Пригадується моє босоноге і щасливе дитинство — в українському селі на літніх канікулах — воно теж пам’ятає отаку саму хату.. Саме воно заклало в мою особистість ту саму щирість і чистоту, які не минають з роками…
Щось справжнє, щось невимовно рідне, щось святе. Добре, коли людина має всередині орієнтир на святість. Інакше їй дуже легко збитися зі шляху і згубитись без вісті..
Пізніше, у житті та скруті, тільки енергія цих осяйних благословенних спогадів іноді тримає нас межі здорового глузду, дає сили перебороти перепони. Вистояти. Статись. І спастись.
Людина — це її коріння і гомін поколінь в її крові. Особистість — це голос тисячолітніх дубів за хатою, обриси яких вкарбовані в єство.
Тільки цей стрижень формує майбутній крок. Нових Досягнень, майбутнього цієї Землі.
Твоєї Землі… Відповідальність за яку — вся на Тобі. Як і за твоє власне серцебиття.
Твою власну Любов. Непорочну й молитовну. Ту, що від Бога.
Головне фото — Forbes
$mirnoV@
