Розмова з кременчужанином Федором Чужою, головою міської організації Національної спілки журналістів України та членом ради Кременчуцької спілки літераторів «Славутич», нагородженим «Золотою медаллю української журналістики», про стан справ у місцевій та всеукраїнській журналістиці видалася насиченою. Так зазвичай бува із людьми по-справжньому досвідченими, які не з теорії знають, про що говорять.
– Федоре Олексійовичу, наскільки мені відомо, Ви не є корінним кременчужанином?
– Так, я народився і виріс на Київщині у багатодітній родині. Згодом, у студентські роки, жив у Львові, оскільки свого часу закінчив Львівське вище військово-політичне училище.
– Чим запам’яталося навчання у Львові?
— Студентами прямо на парах відвідували Львівську оперу та театр. Все завдяки тому, що програма навчання у виші була зверстана таким чином, що при вивченні, скажімо, предмету «Історія музики» чи «Історія театру» спудеї наочно вивчали предмет.
– Як Ви опинилися в журналістиці?
– Я дружив з курсантами факультету журналістики. Уже будучи офіцером, я вступив на факультет журналістики при редакції газети Білоруського військового округу. З виходом у 1994 р. на пенсію за вислугою років працював кореспондентом газети Кременчуцької міської ради «Вісник Кременчука», потім її відповідальним секретарем, а з квітня 1997 р. – головним редактором. У квітні 2005 р., на запрошення роботодавця, створив, а потім і очолив нову міську газету, що вийшла під назвою «Кременчуцька Панорама».
– Якою Вам бачиться журналістика сьогодні?
— На превеликий жаль, робочий процес у вітчизняних ЗМІ видається мені надмірно строкатим. Окрім того, передивляючись один з провідних українських телеканалів, звернув увагу на спосіб подачі інформації у випусках новин. З дня на день озвучується здебільшого негативна інформація. Суспільні негаразди впереміш із суцільним криміналом, кошмарним підвищенням тарифів та доданою до них корупцією. Застосовується потужна зброя впливу на свідомість і загальні настрої українців. Останніх переконують, дійсно, все погано, але ж не тільки у нас…
— А як Ви оцінюєте стан справ у місцевих журналістських колах?
– Поважаю своїх колег усіх рівнів. За мого особистого сприяння відомі журналісти Кременчука Лариса Артеменко та Інна Данилейко стали лауреатами премії імені Григорія Яценка, чимало місцевих журналістів нагороджено грамотами Національної спілки журналістів України, дехто має відзнаки обласного та місцевого рівнів. Втім, йдеться про якийсь, набутий останнім часом, крен у підготовці та подачі матеріалів. Керівники місцевих підприємств неодноразово скаржилися мені на однобоке висвітлення ситуації в пресі, мовляв, сьогодні журналістів в меншій мірі цікавить динаміка росту чи досягнення підприємства. Натомість, представники ЗМІ навмисне акцентують увагу здебільшого на негараздах. Чи засуджувати журналістів за такий стиль роботи? Очевидно, що більшість співробітників редакцій є залежними від загальної редакційної політики, яку визначають чиїсь інтереси. Однак, у всьому має бути здоровий глузд і межа, червона лінія, яку не етично переступати. Фаховий журналіст мав би це усвідомлювати.
– А як же свобода слова?
– У багатьох випадках діяльність сучасної преси, на жаль, вибудовується на принципі «хто платить, той замовляє музику». Сьогодні не тільки в журналістиці, в багатьох сферах життя вже не стоїть питання «як це зробити якомога якісніше?», питання ставиться з інакшим акцентом – «скільки це коштуватиме?».
– Знаю, що ви активно співпрацюєте з колегами зі спілки літераторів Кременчука «Славутич». Чим сьогодні живуть літератори нашого міста?
– З творчістю багатьох колег я знайомий протягом десятків років. Окремі з них — захоплюють мене. Щойно перечитав прекрасні твори кременчужанки Тетяни Тимошенко, що беруть участь у конкурсі до дня міста. Приємно здивувало оповідання Ліди Микитівни Коваленко «Коли зігріває мороз», яке неможливо читати без сліз. Вразила книга кременчуцького поета Сергія Коломійця «Білозірка».
– Як часто та за які кошти видаються твори ваших колег і скільки це вартує сьогодні?
– Видання авторських збірок відбувається за власний кошт авторів. Тому й тиражі смішні, самі розусієте, від 30 до 100 примірників. Щоб видати сьогодні сто примірників книги середнього обсягу – від 300 до 400 сторінок, треба мати в кишені до десяти тисяч гривень. Звичайно, чимало залежить від кольору, твердості обкладинки, щільності паперу, верстки, вартості робіт найнятого редактора та коректора, художника.
– Федоре Олексійовичу, Ви маєте певні відзнаки та нагороди..
– Так, я мав поважні літературні відзнаки за твори «Янківці» та «Одщібнюки». Декілька років тому отримав «Золоту медаль української журналістики», ще раніше став лауреатом премії імені Григорія Яценка. Маю більше десяти медалей за військову службу, щоправда їх роздаю онукам. Граються. Загалом, найбільшою винагородою для мене є сам творчий здобуток. Так, нещодавно дві з моїх книг поповнили полиці бібліотеки Мюнхена. Їх придбала місцева книжкова біржа. Ці твори являють собою дослідження історії та демографії краю, де я народився, себто Київщини.
– Над чим працюєте сьогодні?
– Днями відніс до друку нову книгу із символічною назвою «Життєтрощі».
– Про що, коли не секрет, ця книга?
– У романі розповідається про життя військових до і під час подій в АТО.
$mirnoVa
