Чарівлива жінка, енергійний та красномовний політик, беззаперечний лідер, здатний силою слова повести за собою, кременчуцький громадський діяч, волонтер, одна з керівників міського осередку ГО «Майдан. Кременчук» та нині депутат Кременчуцької міської ради від «Самопомочі» Ганна Михайлівна Павленко майже не має вільного часу. Поспілкуватися з нею вдалося в перерві між засіданнями робочих комісій у виконкомі, на яких Ганна Михайлівна — постійний гість та член робочих груп. Про власне виховання, патріотичну свідомість, якісні зміни в українському суспільстві протягом післямайданівського етапу становлення країни та майбутнє України, як завжди щиро та відверто, далі в матеріалі.
На захисті інтересів громади у ролі голови Кременчуцького осередку Майдану, а тепер ще й депутата міської ради від політичної сили «Самопоміч» я стала невипадково. Адже, такі поняття як патріотизм та любов до батьківщини мені привиті з самого дитинства моїма батьками, які були простими, втім розумними людьми.
Я народилася у селі Гранітне Тернопільскої області, там і виросла. Нам з молодшим братом батьки дали хорошу освіту. Ще малими ми вже були свідомі того, що українці, що мусимо це шанувати і пишатися цим! Так в нас виховувалася мораль, віра в Бога і людину, патріотична свідомість.
Мій батько поляк, а мати — українка. Мій прадід був січовим стрільцем, котрий під час Першої світової війни одним з 250 визволяв Львів. Двоюрідний дід по материній лінії — сотник-бандерівець, що приймав участь у визвольному русі України вже під час Другої світової. Я завжди вважала себе українкою і ніколи не мала думок виїхати з країни. Тут моє коріння, це моя земля!
Останні дні тих важких гнітючих часів правління режиму Януковича мали таку напругу просто у повітрі, що моя досить-таки розвинена жіноча інтуїція підказала, саме тепер щось має статись. Я навіть говорила про це із синами. Один з них сказав мені: «Мамо, щось дійсно неодмінно станеться! Так далі тривати не може».
Коли та влада дозволила собі дати народу проєвропейську надію, а після цього перекреслити будь-які сподівання, коли студенти вийшли на Євродемонстрацію в Києві, я вже не могла всидіти на місці. Прямо з церкви, бо то була неділя, рушила до міського пам’ятника жертвам репресій у Кременчуці. Тут на той час вже встигла зібратись купа народу. Багатьох я тоді ще не знала. Втім, це виявилися проєвропейськи налаштовані люди.
Ми стали часто зустрічатись. Виходили до пам’ятника Кобзареві на набережній міста, ходили ходою з транспорантами та прапорами центральними вулицями Кременчука, прагли розшевелити місто, викликати кременчужан на двобій з притисканнями людських свобод та національних інтересів. І в нас виходило, варто сказати, до нас постійно приєднувалися однодумці!
Оскільки я взяла на себе курування організаційними питаннями під час місцевих Євродемонстрацій, коли виник штаб Майдану у Кременчуці, питання щодо того, хто його очолить, не стояло. Ви розумієте, все що тоді мною було зроблено, зкеровувалось не бажанням опинитися у владі чи отримати певний зиск. Просто інакше було неможливо! Ми мали діяти, адже нас намагалися позбавити самосвідомости і самоідентифікації, а цього ніколи не пройде з українцями!
Майдан — став явищем синергії простих людей, а не заслугою влади від опозиції. Остання, в свою чергу, власним приходом в Раду та уряд вже після подій Майдану фактично завдячує тим простим людям з народу, які створили його, несучи жахливі криваві втрати. Люди вийшли боротися за життя. Вони думали, що за умови позбавлення від режиму Януковича, все піде на краще. Втім, все виявилося дещо складнішим.
Кременчуцька організація приймала активну участь в подіях київського Майдану. Кременчужани змінами їздили до столиці, возили провізію, теплі речі, стояли під Верховною Радою. 15 січня 2014 року я стояла на сцені Майдану в Кієві разом з активістами з інших куточків України.
Сьогодні влада країни якісно змінилась, не дивлячись на те, що майданівців у ній мало. Серед них поважаю організатора Майданівської самооборони, нинішнього Голову ВР Андрія Парубія, симпатизую Володимиру Парасюку. Сподіваюся, що призначення Юрія Луценка на посаду Генпрокурора також дасть свої плоди. Його я причисляю до лав майданівців автоматично — за внутрішній стрижень та власну чітку позицію, яким мав би володіти й кожен депутат. Дає надію діяльність НАБУ (Національне антикорупційне бюро України).
У Верховній Раді є депутати, на яких варто би орієнтуватись усім іншим. Це ті, кого неможливо перекупити, ті, хто працює в інтересах країни. І їхня кількість безумовно збільшилася після Майдану (близько третини депутатського корпусу ВР). Сподіваймося, що саме ці люди таки сприятимуть проведенню реформ, надолуджуючи втрачений час і демонструючи Європі, що в Україні втрачено не все! Ще є порох в порохівницях, і наші молоді прокурори та поліцейські, в тому числі — кременчужани, є тому яскравим підтвердженням.
Влада слабка. Я маю на увазі ті дві третини депутатського корпусу Верховної Ради, котрі працюють на власні інтереси. Але це дає можливість чесним політичним силам тиснути на них і домагатися свого. Однією з таких політсил вважаю політичне об’єднання «Самопоміч», оскільки його представники мають політичну волю та професіоналізм.
У Кременчуці з місцевим політикумом все досить складно. Регіонали готуються до реваншу. До влади, варто зазначити, в досить сумнівний спосіб, прийшла на перший погляд прогресивна і проєвропейська молода команда «фіолетових». Втім, чи є вона такою, визначить час. На мою ж думку, змінювати владу, як міську, так і парламентську, наразі неактуально, не маємо альтернатив. А міняти, як то кажуть, шило на мило, та ще й під час війни, не вважаю доцільним кроком. Як я вже говорила, бачу тільки один шлях у подальшій роботі — розумний контроль та тиск на існуючу владу з метою виконання нею її зобов’язань перед українцями та кременчужанами зокрема!
Україна, безперечно, має всі шанси на перемогу, адже українці того гідні!
Фото з вільного доступу в мережі Інтернет
Автор матеріалу $mirnoVa
