«Українці мають навчитися чути одне одного!» — ЖАДАН у кременчуцькому «Книголенді»

в "Город/Персона/Цитатник"

Сергій ЖАДАН у Кременчуці далеко не верше. І не вперше він зізнається, що це місто стало для нього особливим, адже саме тут живуть близькі йому люди і друзі. Чергова прес-конференція, на якій письменник радо й відкрито спілкувався з представниками місцевої преси, цього разу пройшла в книгарні «Книголенд». Слухати культового сучасника, літературну творчість якого давно і надійно визнав світ, було цікаво і приємно. Втім, як завжди.

ЦИТАТНИК

В рамках власного #ПСИхотуру ми завітали і до Кременчука. Наша команда виконує роль волонтерів — збираємо кошти в підтримку політичних в’язнів, українців, наших побратимів, що опинилися за гратами в Росії незаконно. В релізі сказано, що ми плануємо підтримати ув’язненого в РФ громадського діяча Сашка Кольченка. Нам небайдужа його доля. Хтось має привертати увагу до цих соціальних тем, бо жити й надалі так, немовби нічого такого не відбувається, було би, принаймні, нечесно.

В ролі культурного волонтера я часто буваю на Луганщині та Донеччині. Для мене ця зона не є якоюсь абстракцією: там живуть мої батьки, вчителі, брат.

Буваючи на Луганщині з волонтерською підтримкою, привозячи, скажімо, книжки у тамтешні школи, ми робимо це не тому, що саме вони потребують найбільшої підтримки чи допомоги. Ми тим самим підтримуємо креативних людей сфери освіти у прифронтових зонах, які виявляються цілком реальними, коли з ними поспілкуватись.

Розумієте, там, на Сході, існує величезна кількість наших з вами співвітчизників, які так само люблять Україну, як, скажімо, у Києві чи Кременчуці. Ми маємо бути солідарними з ними. Це — правильно.

Вбачаю сенс у тому, аби створювати комунікативні зв’язки у супільстві, адже Україна — набагато складніша, ніж наші з вами уявлення про неї та будь-яке інформаційне поле соцмереж.

Ми страшенно монологічні. Подивіться, ми усі щось без кінця кричимо, а задля вирішення непростих питань непогано було би вміти послухати інших.

Чи змінилася країна після Майдану? Реформ не видно, люстрації немає, корупцію не подолано. Але змінилася свідомість громадян, майже кожного з нас. І ці зміни — незворотні. Країну змінюють люди, а вони тепер — інакші і ніколи не будуть такими, як тоді, коли обирали кримінальних авторитетів у владу.

Змінилося все і для великої кількості людей. Якісь базові речі, що визначають морально-етичні норми життя суспільства. Значною мірою змінилося ставлення до себе самих, з’явилося усвідомлення національної приналежності.

Нація отримала коридор можливостей і попри втому, зневіру і скепсис десятки тисяч людей щодня роблять свою невеличку, але важливу для країни справу. Вчителі, активісти, волонтери, усі вони, ми з вами щодня будуємо наше нове суспільсвто. Й інакше вже бути не може. Країну змінює не влада, її змінюють і трансформують люди. Зсередини.

На Сході прокинувся багато хто, знову ж таки, вчителі, бібліотекарі, представники влади — усі вони раптом усвідомили, що втрата самоідентичності для них страшніша за втрату будинку чи гаража! І це вже, саме по собі варте, поваги.

Саме від таких людейв країні залежить куди більше, ніж від Президента чи депутатів. Так, я буквально певний, майбутнє української нації залежить від вчительки в селі.

Донбас — специфічний регіон, повірте, я знаю, про що кажу. Але там фізично відчуваєш, як змінюється час. Це драматично і трагічно спостерігати, адже, це відбувається на крові. Втім, саме зараз там твориться історія.

Зміни — це не щось, що висить у повітрі. Це наші з вами абсолютно конкретні дії. Щодня.

Самовдосконалення — процес перманентний. І він має приносити наснагу і задоволення, має стимулювати, а не знекровлювати.

Добігаю висновку, що у житті здебільшого слід керуватись моральними критеріями, закладеними у Святе письмо. Інакше — важко щось побудувати.

Я абсолютно не боюся виглядати пафосно. Коли я говорю те, у що вірю — для мене це чесно.

Люди, що є свідченнями змін — заряджають, адже саме вони є рушійною силою цих змін.

Протягом останнього року я виступав з читаннями та приймав участь у багатьох конференціях, в тому числі за кордоном: Канада, Америка, Італія, Франція, Німеччина. З Мюнхена я повернувся позавчора (прес-конференція у Кременчуці відбулася 6 грудня — прим. редактора). Запрошують і до Росії. Там мені робити нічого. Це принципово.

Людина нічого не варта без самореалізації, і якшо їй комфортно особистісно чи професійно реалізовуватись за кордоном, я не буду цього засуджувати. Але сам я не хотів би поїхати з України. Це моя батьківшина, яку я дуже люблю. Мені цілком природньо бути саме тут.

Масштабні українські діаспори за кордоном об’єднуються задля того, аби активно допомагати Україні під час війни, що не може не тішити!

Як я підзаряжаюся? Від розетки, звісно ж. (Сміється) Насправді, сили дають зустрічі і спілкування з цікавими людьми, а вам хіба ні?

Про Кременчук свого часу дізнався від Юрка Покальчука. Спілкування з ним було і лишається надзвичайно важливим для мене, я багато чого в нього навчився. Він опікувався вихованцями колонії, часто тут бував. Коли Юрка не стало, я почав робити те саме. Ці хлопці не мають бути викреслені із суспільства, воно має усвідомлювати, що вони існують.

Коли я говорю, що у Кременчуці живуть дорогі мені люди, що це місто щось для мене означає — я не лукавлю.

Протягом року ми плануємо створити творчий проект разом з вихованцями кременчуцької колонії. Який саме — дізнаєтесь найпершими! 🙂

Після прес-конференції в «Рокер-пабі» Кременя стався концерт ска-панкового гурту «Собаки у Космосі», де ЖАДАН виступає вокалістом. Хлопці знову «порвали» публіку на шмаття! Ось пару світлин звідти) Цього разу Кременчук став 7-ім містом у всеукраїнському турі гурту з екзольтованою та цілком властивою стилістиці проектів ЖАДАНА назвою —#ПСИхотур.

Записала $mirnoV@

Добавить комментарий

Your email address will not be published.

*

девять − три =